Другой (1 сезон)

Андрій, в потертій куртці з армійськими нашивками, виходить з автобуса «Київ—Жмеринка». Рюкзак б’є по спині, пахне дизелем і мокрим картоном. На зупинці впізнає Оксану — вона купує соки в кіоску з тріснутим склом. «Ти… з Сахналівки?» — питає він, стираючи пальцем пляму на джинсах. Вона киває, згортає пакет у комок: «Тато казав, ти в армії пропав». Додому йдуть через ринок — Андрій наступає на розкидані капустяні листки, вона несе сумку з банкою солень. Холодно, але він знімає рукавички: ліва порвана, показує шрам на долоні. «Допоможеш з трактором?» — кидає Оксана, коли підходять до хати з облупленою олійною фарбою на вікнах.

У сараї, де пахне мазутом і старим сіном, Андрій знаходить зламаний двигун — на ньому клеймо з номером, який він пам’ятає зі складу у зоні АТО. «Твій батько бреше», — говорить він, тримаючи у руці болт з іржавим різьбленням. Оксана ставить чайник на грубку: «Він перепродає запчастини. Ти ж знаєш, скільки ліки коштує». На столі — банка вишневого варення без етикетки. Андрій випиває чай, не відриваючись від вікна: за ним — поле, де колись горів танк. «Якщо не зупиниш його, прийдуть ті, хто гірше мене», — каже він. Вона кладе ложку на край склянки: «А хто прийде за тобою?». З горища чути, як скрипить дерев’яна люстра — вітер зриває шифер з сусідської даху.