Мия упускает шанс отомстить (2020)

Мія Попеску, 27-річна рибалка з передмістя Бухареста, щодня прокидається від запаху чавуну з сусідньої ковбасарні. Її молодший брат Анджей, який колись грав на цимбалах у метро на станції «Піаца Унірій», загинув рік тому під колесами білої «Дачії» після п’яничної сутички біля бару «Залізний Вівтар». Мія знає, що водій — син місцевого депутата Сорін Тома, але свідок, старий рибак Думітру, мовчить, ховаючи засмальцьовані пальці в кишені фуфайки. «Ти ж розумієш, дівчино, — бурчить він, розвішуючи оселедці на мотузці, — його батько мені пенсію доплачує». У день суду Мія стоїть у залі з ножем для чистки риби в сумці, але коли Сорін, пахнучи дорогим одеколоном і вишневим лікером, проходить повз, вона раптом згадує, як Анджей в дитинстві годував бездомного пса ковбасою з її бутерброда.

Через тиждень вона знаходить у старих речах брата зошит із адресами: село Віскрі, церква-фортеця XV століття, де Сорін тримає сховище контрабанди. Мія влаштовується прибиральницею в місцевий музей, під час нічної зміни ламає замок на підвалі, але замість ящиків із зброєю знаходить листи матері Соріна — листи, де вона благає сина припинити «торгівлю людьми з тими турками». На ранок Мія сидить на лавці біля фонтану з тріснутою чашкою, жує «козонак» і дивиться, як Сорін сідає в авто. «Ти все ще тут? — питає він, закриваючи вікно. — Анджей був боржником. Гроші, алкоголь, життя... Все має ціну». Вона кидає камінець у воду, а потім змиває кров з долоні під краном у туалеті музею.