Судья (1 сезон)

В маленьком городке под Черниговом судья Ігор Максимович, затянувши потріпаний шкіряний портфель, затримується після засідання. Його син Дмитро, студент-медик, врізався в пішохода біля старого хлібозаводу — місцевий підліток, син місцевого бізнесмена Григорія Волошина, помер у лікарні через три години. Ігор, витягуючи з кишені м’ятий папірець з датою аварії, каже слідчому: *«Там камери не працюють з минулого року… Чому ви взагалі це питаєте?»*. Дома, у двопокоївці з радянськими шафами, він стирає з телефону дзвінок сина, поки дружина Наталя, закручуючи кран з капаючим смесителем, кричить з кухні: *«Ти ж знаєш, як Волошин з сусідою через корову судився!»*.

Під тиском Волошина, який прийшов у суд із валізою готівки (*«Твоя посада — це паперовий замок, Максимович»*), Ігор підроблює свідчення свідка — пенсіонера-доглядача, який побачив аварію з вікна своєї хати-напівземлянки. На закритому засіданні старий, нервово перебираючи козирок від літньої кепки, бреше про погане освітлення, але під перехресним допитом зривається: *«Та я ж казав — окуляри в майстерні забув!»*. Після вироку — три роки умовно для Дмитра — Ігор йде через задній хід суду, уникаючи журналістів. На автобусній зупинці він бачить плакат Волошина з обличчям сина та написом «Справедливість купити не можна», прикріплений поверх реклами курсових робіт. Вдома, розгортаючи газету з заголовком про справу, він раптом замикається у ванній, де з-під умивальника стирчить старий ключ від дачі — його батько колись теж був суддею.